Українці вимирали. Сім’ями. Селами.
Від семи до десяти мільйонів померло в муках. З тридцяти двох, що жили тоді на території України.
У тридцятих роках Радянський Союз залишався технологічно відсталою державою, що могла конкурувати хіба з деякими азійськими чи африканськими країнами. Західні держави випереджали СРСР в розвитку приблизно на пів століття. За 15 років комунізму це відставання майже не скоротилося.
Примусова колективізація та недосяжні плани хлібозаготівель були обов’язкові для виконання на всій території Радянського Союзу. Але в Україні це набуло особливих масштабів.
Попередня політика українізації вийшла з-під контролю та розвинула національну свідомість народу. Усе більше в публічному просторі витало гасел про побудову самостійної Української Держави та звільнення з-під влади Москви. Навіть думки і гасла Сталін пробачити не міг.
Саме тому у 1932 році до Харкова прибули Каганович і Молотов. Контролювати виконання “планів хлібозаготівлі”. Режим уже не боявся засилати невинних людей сотнями і тисячами до таборів смерті – ГУЛагів. Але тоді ГУЛаг був чимось маловідомим. Всі знали про те, що зникали люди. Але ще не знали про нелюдські умови та сотні й тисячі смертей щодня.
Покарання за прагнення свободи мали засвоїти всі.
Загони червоних почали відбирати в селян худобу, урожай і навіть посівний матеріал на наступний рік. За збирання в полі залишків урожаю – кара. Ув’язнення, конфіскація, розстріл. За намагання потрапити до міст – кара. Розстріл.
Те, що могло бути транспортованим, забиралося. Що не могло – псувалося.
В умовах тотального голоду люди почали їсти гризунів, домашніх тварин (котів і собак), їжаків та все інше, що могло здатися їстівним. Траплялися випадки канібалізму. Чому так?
Коли ми говоримо про те, що червоні загони забирали все, це означає забирали ВСЕ. Неодноразово в довідниках та спогадах зустрічаємо інформацію, що люди готували їжу навіть з очерету. Червоні ж ці місця збору очерету рубали і випалювали.
Рубали. Випалювали. ОЧЕРЕТ.
Щоб не думали їсти. Щоб слухалися.
Навесні 1933 року смертність в Україні набула катастрофічних масштабів.
У пік Голодомору, у червні, щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисяч осіб. Щогодини – 1168. Щохвилини – 20. З них безліч – діти.
Примусові хлібозаготівлі, «червоні валки», «червоні толоки», «чорні дошки», натуральні штрафи, «хлібозаготівельні глибинні пункти», «конвеєрний метод», позбавлення житла та присадибної землі, унеможливлення пересування, розкуркулення, депортації, ув’язнення, розстріли – далеко не повний перелік репресій зі свідомою мотивацією масового вбивства українців.
Радянська та російська пропаганда постійно повторюють: “Голод був усюди: і на Кавказі, на Волзі, Уралі”. Так. Але на Кавказі, в Казахстані це був наслідок непродуманої економічної політики. А українців морили голодом свідомо. Українців в Україні та на Кубані.
Тому в нас був не голод. У нас був Голодомор.
Ми заплатили велику ціну. На багато років український народ втратив сили до боротьби. Але розкрив очі на правду навіть тим, хто починав вірити байкам про комуністичний рай. Пізніше вогонь боротьби запалав з новою силою.
Щоразу, коли вам трапляються симпатики СРСР, нагадуйте їм про мільйони вбитих режимом. Вони не мають цього забути.
Не можемо забути і ми.
У пам’ять про жертв Голодомору приєднайся о 16:00 до Загальнонаціональної хвилини мовчання. Запали свічку на підвіконні. Згадай мільйони загублених життів. І не забудь справжні причини цього терору.
